Барбара завжди була для Андрія центром всесвіту. Пам’ятаєте, як він про неї розповідав? З тим своїм фірмовим гумором, але з такою ніжністю в очах, яку не зіграєш. І от, через 11 років після тієї страшної аварії під Лозуваткою, вона знову виходить на зв’язок зі своїм глядачем — але вже не як маленька дівчинка, а як доросла жінка, яка все ще чекає на татову пораду. Певною мірою, цей пост у соцмережах став для багатьох дзеркалом їхнього власного болю.
Також читайте: Джеффрі Епштейн: вся правда про злочини, родину та загадкову смерть
Що написала донька Кузьми Скрябіна в день пам’яті батька
А й справді — про що можна написати людині, якої немає поруч вже більше десятиліття? Барбара виклала архівне фото. Знаєте, таке справжнє, де вони ще щасливі. Вона зізналася, що біль нікуди не зникає. Він просто стає частиною тебе. (а це важливо!). Вона написала, що їй неймовірно бракує його підтримки, його сміху і того специфічного «кузьмівського» погляду на світ.
Тож, звернення вийшло дуже інтимним. Вона зверталася до нього так, ніби він просто вийшов за хлібом і от-от має повернутися. «Біль ніколи не зменшиться», — ці слова розлетілися мережею миттєво. Розумієте, це як з опіком: шкіра заживає, а шрам нагадує про себе при кожному русі. Скажімо так, Барбара вкотре довела, що Кузьма був не просто зіркою, а передусім неймовірним батьком.
Як змінилося життя Барбари Кузьменко після загибелі тата
І ще одне. Багато хто питає: а чим вона займається зараз? Ну, Барбара обрала свій шлях, не пов’язаний з мікрофоном чи сценою. Вона лікар-дерматолог. Своя справа, своє життя. Але дух батька відчувається у всьому. Бачите, біля тієї кав’ярні з зеленою вивіскою, де колись любили гуляти музиканти, часто можна зустріти людей, які досі згадують Андрія. Барбара ж несе цю пам’ять дуже гідно. Без зайвого гайпу.
- Вона продовжує справу пам’яті батька через благодійні фонди.
- Оберігає маму, Світлану, яка теж дуже важко переживає цю втрату.
- Намагається жити так, щоб тато міг нею пишатися.
Взагалі, дивлячись на неї, розумієш — він встиг закласти в неї правильні цінності. Це як з велосипедом: він навчив її тримати рівновагу, а далі вона вже сама, хоч дорога іноді буває дуже слизькою.
Чому Україна досі так гостро відчуває втрату Андрія Кузьменка
Риторичне питання: чому нас так «криє» кожного 2 лютого? Мабуть, тому, що Кузьма був справжнім. Без масок. Він міг «впихнути» правду-матку так, що ставало соромно, але при цьому ти не міг на нього образитися. Власне, сьогодні його пісні звучать навіть актуальніше, ніж тоді.
До речі. Подивіться на коментарі під постом Барбари. Там тисячі людей пишуть: «Він був для нас як родич». Хто б міг порадити Андрію того ранку не сідати за кермо? Ех, якби ж то. Але історія не знає слова «якби». Напевно, так мало статися, щоб ми нарешті почали цінувати те, що маємо, поки воно поруч.
Знаєте, я сьогодні помітив, що в машинах на світлофорах знову часто грає «Старі фотографії». Це такий невидимий флешмоб пам’яті. Кузьма пішов, але він залишився в кожному слові своєї доньки, в кожному рядку пісень і в тому болю, який, як каже Барбара, ніколи не зменшиться. Ну справді, він був один такий. На мільйон. Або на вічність.
